Квітень 4, 2007
Василь Кіт, для www.fact.kiev.ua
Що несе в собі білінгвізм? Чи вважати поліглотом бабусю з м’ясного ряду на Бессарабці? Чи більший культурний потенціал білінгвічних киян порівняно із монолінгвічними пітерцями? Як відрізнити суржик від білінгвізму? Як розібратися в проблемі, не торкаючись політики?
Тема української та російської мов порушувалася в Україні у різні часи різними особистостями, різними політичними силами, різними верствами населення. Як не сумно, але великою мірою задля спекулятивних цілей. Починаючи з тих часів, коли Україна була колоніальною державою, і до періоду незалежності проблема білінгвізму була і є ласим шматочком для будь-якого адепта ідеї “раздєляй і властвуй”. Це якщо дивитися зверху або цікавитися проблемою володарювання на державному рівні.
Візія же знизу на цю проблему варіюється від захопленого схвалення або обуреного заперечення до абсолютної індиферентності. Проте факт наявності двох живих мов в Україні незаперечний, а бурхливе обговорення його і донині є актуальним. Нам здається цікавим приділити увагу деяким аспектам функціонування двох “лінгв” у нашому сучасному суспільстві, залишивши поза дужками політичний присмак цієї теми.
Що і куди несе в собі білінгвізм? Чи він збагачує громадян духовно й інтелектуально? Чи, навпаки, двомовність не залишає можливості довершено спілкуватися жодною мовою? Чи, можливо, це показник політичної експансії? Іноді здається, що за гордим словом “білінгвізм” криється безграмотність або елементарні лінощі. Якою це мовою: “прийняти участь на протязі неділі”? Або у противагу: “файна світлина”? Чи “драйвовий екшн” як ознака сучасної незаангажованості? Яка мова якої держави легалізує ці мовні конструкції? Намагаючись зрозуміти їхню природу, ми умовно виділили три більш-менш основні погляди на мовну ситуацію, котрі побутують серед українців: протистояння мов, їх гармонійне співжиття та дисгармонійне поєднання української та російської.
Отже, погляд перший – антагонізм. Коли згадати про мовну нетерпимість в Україні, то перед очима відразу постає мапа з полярними регіонами Заходу та Сходу. З одного боку побутує міф про “злих бандерівців”, котрі ненавидять усе, що пов’язано з росіянами, у тому числі і їхню мову. З другого – міф про “донецьких кацапів” і їх “вєликорасєйский” шовінізм. І хоча корінням ця мапа заглиблюється в політику, від якої ми вирішили відмежуватися в рамках цієї статті, в головах українців вона засіла досить міцно. Чи мають право на життя подібні думки? Чи не надто маргінально і недостатньо толерантно вони ставляться до протилежних переконань? Але ж всі чули про статтю 10 Конституції України, котра проголошує українську мову державною, а також чули і про свободу вибору, про збереження та захист прав національних меншин, повагу до національної гідності. І хоч як пафосно не звучить вся ця аргументація, досвід доводить, що зовсім не варто штучно підтримувати, або ж навіть живити антагоністичні ідеї, адже наслідки цього можуть виявитися невтішними – достатньо взяти за приклад історію тих же Балкан. Певно, жоден із найпалкіших прихильників чи то української, чи то російської мови не бажав би перетворити свою країну (бо країна-то своя, хоч якою мовою це казати) на “гарячу точку” з усіма “принадами” такого статусу. Тому нетерпимість до жодної із мов (і це не просто суб’єктивне переконання, але й конституційно задеклароване) не є вирішенням проблеми українського білінгвізму.
Погляд другий – симбіоз. Симбіоз – таке співіснування організмів, явищ і т. д., при якому обидва суб’єкти почуваються комфортно та рівноправно, не позбавляючи прав один одного. Наприклад, кит та риба-прилипала. Або Маркс та Енгельс. Чи наявне таке співіснування між українською та російською мовами в Україні? Теоретично – так. І, гадаємо, багато хто із наших співгромадян щиро переконаний у тому, що дві мови в державі існують незалежно одна від одної, ніяким чином не впливають одна на одну. Тобто, російськомовним українцям ніхто не забороняє спілкуватися російською, так само як україномовним – українською. Але що ж відбувається на практиці? Справді, не забороняє ніхто (привіт братській Білорусі), але чи так вже окремо одна від одної існують ці дві колишні “братерські” східнослов’янські мови? Дослідники української мови вже давно відзначають потужну інтерференцію останніх. Причому російська просочується в українську не менше, ніж українська в російську. Чи справедливо вважати словосполучення “так як” (у сенсі “оскільки”) вдалим симбіозом братерських мов? На сьогодні ситуація викликає тільки співчуття та занепокоєння. Отож, як виявляється, симбіоз української та російської мови в Україні хоча і є ідеальним вирішенням питання, але є також дуже часто теоретичним, адже на практиці починає домінувати те, що вище окреслювалося як еклектика.
Отже, погляд третій – еклектичний. Це, скоріше, навіть не погляд, а реальний стан речей. Колись Іван Костьович Білодід писав про те, що кожний український білінгв може вільно і досконало спілкуватися обома мовами. Але сьогоднішня мовна ситуація в Україні змушує поставити під сумнів думку відомого мовознавця. Нині залишилося мало людей, котрі б спілкувалися обома мовами досконало. Як правило, серед більшості (яка, власне, і складає народ будь-якої держави) активно побутує і цілком непогано себе почуває той самий гнаний усіма суржик. Сумно, а подеколи і смішно виглядає людина, котра щиро вірить у те, що спілкується рафінованою українською/російською мовами, при тому не помічаючи, що вимова залишається все ж українською, лексика – мішаною, а граматика просто “фантастичною” з огляду на створення небувалих зворотів та побудову речення взагалі. Лише з міркувань лаконічності не наводимо безлічі прикладів.
До того ж проблема багатомовності стосується не лише площини українська/російська. Останнім часом англійська стала не менш актуальною, ніж дві останні. Починаючи від назв торгових марок і приколів з Інтернету до англомовних освітніх закладів, англійська стає все більш популярною. Розвиток туризму також помітно впливає на частоту використання міжнародної language спілкування, все частіше вона чується на вулицях міст нашої держави. Та, на жаль, не зрідка буває соромно, коли на запитання: “Couldn’t you tell me how to get to…?” йде відповідь: “Ай донт андерстенд” із щирим київським “прононсом”. А відразу після того тим же “прононсом”: “Сорьки, шо не повернув сіді, – ще не юзав”.
Про мовну інтерференцію при наявності двох і більше живих мов у країні говорило багато мовознавців. Але для того, щоб сьогодні уникнути російсько-українського, українсько-англійського, англо-російського суржику та катастрофічного мовного становища, існують мовні норми, дотримання яких, власне, і забезпечить комфортне співжиття усіх “speakers”, “носіїв”, “носителей” та дозволить уникнути багатьох конфліктів та ворожнечі.
Отже, спілкуймося будь-якою грамотною мовою, бо ми того, як кажуть, варті. Чи ні?
