Г. Л. ОЛДІ «ДЕ БАТЬКО ТВІЙ, АДАМЕ?»
Нарешті з-поміж перекладів текстів Олега Ладиженського та Дмитра Громова іноземними мовами – латвійською, французькою, англійською – з’явився й український. Фантасти пішли на ризик, віддаючи в руки перекладачеві свої оповідання, оскільки шикарна, вишукана, барвиста мова – візитівка письменників, їхній основний козир і аргумент у дискусії на тему «не буває високих і низьких жанрів».
Що вийшло? Вийшла, по суті, нова книжка, хоч і складається вона зі старих, добре відомих усім олдівським фанатам творів. Скількома мовами ти розмовляєш, стільки разів ти людина – це стосується і книжок. Я читала оповідання «Де батько твій, Адаме?», «Вкласти душу», «Ваш вихід», ніби вперше, хоча насправді – уп’яте. Український переклад, окрім того що «освіжив» тексти, ще й зняв притаманнну харківським фантастам – ніде правди діти – пафосність. Єдиний мінус – зник «малюнок тексту», те, чим Олді особливо пишаються у своїх текстах, – візерунки зі слів, рифи з абзаців.
Утім, збірка є цікавою не тільки через “мовний експеримент”, а й через удалий добір творів. Як кажуть соціологи, “вибірка репрезентативна”. У цій маленькій книжечці зібрано всі теми, що до них Олді коли-небудь звертались у своїх романах, кількість яких уже давно вимірюється десятками. Тут, як завжди, безліч питань; хоча, як вважають самі автори, відповіді – вбивці питань.
Апокаліпсис був сьогодні? Вчора? Що ви кажете? А чи такий він страшний, цей Апокаліпсис? Увесь світ – театр? А хто режисер тоді? А я хто – актор, режисер, освітлювач… чи може сам собі театр? Самовизначення людини – з чого починається? З того, з чого й Батьківщина, чи з дару “вкласти душу”? А якщо вкладу – хто поверне? Талант – це дар божий чи кара? Не можна двічі ввійти в ту саму річку? А якщо тільки ніжки змокнуть? Я – людина, і я звучу гордо?
Про творчий метод письменників уже написано безліч і схвальних, і критичних статей. Букера їм, може, й не дадуть (така ідея вже давно панує в середовищі олдівського фендому), а от звання «Найкращих фантастів Європи-2006» вони здобули запросто. Не дарма. Ніхто у вітчизняній фантастиці краще за Ладиженського та Громова не вміє творити власні світи – десь на перехресті реальності, старого доброго фентезі, героїчних міфів і страшних казок. Так, наприклад, герої оповідання «Де батько твій, Адаме?» живуть у світі, дуже схожому на наш, із тією лише різницею, що в літературному світі якось непомітно наступив Армагедон. А світ оповідання «Вкласти душу», може, й існує насправді – на краю Ойкумени, де, виринаючи з морських глибин і виблискуючи зубами в три ряди, живе Страх.
Характерна риса Олді – безліч цитат. Їх така кількість, що це вже межує з несмаком. Ну чесне слово, панове, ви ж не Умберто Еко. Попри те що зміст на поверхні, всі ці алюзії й цитати, еківоки та іронічні реверанси створюють враження, ніби до авторського задуму читачеві ой як далеко. Олді завжди закликають “думати” над їхніми книжками, “докладати зусиль”, інакше ви нічого, ну нічого не зрозумієте. А це нагадує пошуки чорної кішки в чорній кімнаті. Як на мене, насолоджуватися книжками Олді треба з певною долею іронії, а не намагаючись розгледіти високоінтелектуальні еманації. І тоді буде вам щастя, буде задоволення від чудово зробленої літератури й будуть усі питання ваші вбиті.
Ганна Каневська (Газета “Друг читача”, № 1, 2007)
